Зап. І. В. Мазюк у 2007 г. ад Алены Пракопаўны Салуйчык 1932 г. н., мясц., прав., Вулька-1 Лунінецкага раёна Расшыфроўка: Ішчэ я і змуцю вам, не росказувала. Маці росказувала часто. Був тожа чоловік богаты. Да зроду нікому не дав скірочкі хліба. Ну нічого вобшчэ не дав. Ну а бідныя ж людзі дзеляцца. Нехай у цебэ крышэчка, а він жэ подзі́ліцца. Той, — ка́гэ [кажа], — это е, так той чоловік умэ́р. Умэ́р а того ж… умэр той чоловік, занэсні́… О, — кагэ, — гэ могі́лкі, усіх такі столік, — ка́гэ, — коло могілкі той ці як, у труне, ну у гробі тым... І шчо хоч: піцення, ядзення на столы́х. А в ёго нідзе нічого, голы столік стоіць тамака. А вын угэ́ [ужо] просіць ці Бога, ці Пэтра, шчо: — Выпусці, я ж такого добра ўгэ узяў… покінув дома, я пойіду да набэру. Ну, ка́гэ, віпусцілі ёго з ты́ля [адтуль]. Вын пойіхав до дому, набраў повэн выз як вызці напокував усіго: і хліба, і ўсе. От уйіз, уйіз, трэба булоццы хліба ўпасці з возу ў гразь угэ. Ну што ж я гэтось положу до эк… А тут бідны, — ка́гэ, — чоловік як раз наўстрэчу йдзе. А вын ту булочку взяв да й отдав тому. А той подзякував, за тую чорну — клопот вэлікі! — подзякував жа то́му чоловіку, да той чоловік пошов у свою дорогу, він жэ пов’із. Пов’із, — кагэ, — закопав угэ ж тые добро ў гэтые ў могілу ўгэ, утахова́в, это вродзе бы шутка, утаховав у могілу, ну ўгэ ж і сам ліг. Ка́а [кажа], як подзівівса — нема́ того́ добра, одна та булочка, шчо вын то́му бідному отдав, лежыць пэрэд йім. А того́ нідзе нэма. А вын каэ: — Ой, Господзі! Ох, як бы Ты міне віпусців! Я б цепэр бы б половіну ўгэ богатства свого людзям отдав. А то ў людзей піці-йісці шчо хоч есцека, а ў мэне но та корава булочка зо мной... То маці это ўгэ часто… Як ці полем, да мы… вот, ве́дамо, рано взбудзіць, да дрыміш, то маці і начынае такую шутку молоць.